Його злочини шокували навіть досвідчених поліціянтів і психіатрів. Серійний убивця, педофіл, кат і канібал, Альберт Фіш залишив після себе справу, яка й через майже століття залишається однією з наймоторошніших в історії криміналістики.
Читайте также: Алеся Бацман Родители Национальность: подробности биографии и карьеры
Дитинство
Альберт Фіш народився 19 травня 1870 року у Вашингтоні, під ім’ям Гамільтон Говард Фіш. Його сімейна історія від самого початку була сповнена трагедій, психічних захворювань та соціальних проблем. Батько, Рендалл Фіш, був ветераном Громадянської війни та на момент народження сина йому було вже понад 70 років. Коли Альберту виповнилося п’ять років, батько помер і залишив родину без засобів до існування.
Мати, Еллен Фіш, опинилася у надзвичайно скрутному становищі. Без можливості самостійно утримувати дітей, вона прийняла рішення віддати молодшого сина до сирітського притулку, про це йдеться у дослідженні опублікованому на сторінці ResearchGate.
Сиротинець наприкінці XIX століття був далеким від сучасних уявлень про дитячі заклади. Фізичні покарання там вважалися звичною частиною виховного процесу, а дисципліна підтримувалася жорсткими методами. Пізніше Фіш згадував, що саме там вперше почав відчувати дивні емоції, пов’язані зі стражданням і болем. В одному з інтерв’ю після арешту він говорив:
«Я бачив, як багатьох хлопців били і це зруйнувало мій розум»
Дитинство Фіша проходило в атмосфері насильства та психологічної ізоляції. У нього рано з’явилися ознаки мазохістських нахилів. Спостереження за покараннями інших дітей поступово перетворилося на нездоровий інтерес до фізичного болю, який із роками лише посилювався.
Важливим фактором була й спадковість. Під час судового процесу та психіатричних обстежень з’ясувалося, що у родині Фіша було багато випадків психічних розладів. Один із його дядьків страждав на релігійний психоз і помер у психіатричній лікарні. Брат мав тяжкі когнітивні порушення. Інші родичі також демонстрували симптоми психічних захворювань або залежностей. Вважається, що Альберт зростав у середовищі, де поєдналися генетична схильність до психічних розладів і травматичний життєвий досвід.
У , опублікованій на сторінці American Institute for the Advancement of Forensic Studies, йдеться, що у підлітковому віці його дивні фантазії почали набувати сексуального характеру. Згодом вони трансформувалися у складний комплекс садомазохістських потягів, які ставали дедалі нав’язливішими. Він отримував задоволення не лише від власного болю, а й від думок про страждання інших людей.
Попри це, зовнішньо його життя довгий час мало цілком звичайний вигляд. У юності він залишив сиротинець, працював на різних роботах, а згодом освоїв професію маляра та декоратора. Робота дозволяла йому багато подорожувати та легко змінювати місце проживання. Саме ця мобільність пізніше допомагала йому роками уникати підозр і відповідальності.
У 1898 році Альберт одружився з Анною Мері Гоффман. У подружжя народилося шестеро дітей. Для сусідів і знайомих він здавався спокійним сім’янином, який сумлінно працює та дбає про родину. Його діти згодом свідчили, що батько рідко проявляв агресію щодо них і загалом поводився як турботливий глава сім’ї.
Однак за фасадом звичайного життя приховувався світ дедалі небезпечніших фантазій і психологічних відхилень. Переломним моментом став 1917 рік, коли дружина несподівано покинула його заради іншого чоловіка. Альберт залишився сам виховувати шістьох дітей. Для більшості людей така ситуація стала б важким життєвим випробуванням, але в його випадку вона збіглася з різким погіршенням психічного стану.
Саме після розпаду сім’ї, у нього почали посилюватися релігійні марення, нав’язливі думки про покарання, спокуту гріхів через страждання та самокатування. Він дедалі частіше вважав себе виконавцем Божої волі, а власні жорстокі імпульси почав виправдовувати релігійними мотивами.
Зникнення Грейс Бадд
Видання The True Crime Database розповіло, що навесні 1928 року родина Бадд жила в одному з бідних районів Манхеттена. Альберт і Делія Бадд виховували п’ятьох дітей у тісній квартирі на Західній 15-й вулиці. Як і тисячі американських сімей наприкінці 1920-х років, вони постійно боролися з нестачею грошей. Старший син, вісімнадцятирічний Едвард Бадд, прагнув допомогти родині вибратися зі злиднів і знайти стабільну роботу.
25 травня 1928 року він розмістив невелике оголошення у газеті New York World: «Молодий чоловік, 18 років, шукає роботу в сільській місцевості». Для Едварда це був шанс вирватися з бідності та забезпечити сім’ї хоча б мінімальний дохід.
Через кілька днів, 28 травня, у двері квартири Баддів постукав незнайомий літній чоловік. Він представився Френком Говардом і повідомив, що є фермером із Фармінгдейла на Лонг-Айленді. За його словами, він шукав молодих працівників для роботи на своїй фермі та зацікавився оголошенням Едварда.
Поки Едварда не було вдома, Делія Бадд мала нагоду поспілкуватися з гостем. Зовні він мав цілком респектабельний вигляд: літній чоловік із сивим волоссям і вусами, ввічливий, добре вихований та напрочуд доброзичливий. Він говорив спокійно та упевнено, справляв враження людини, якій можна довіряти.
Особливе враження на родину справило те, що незнайомець носив із собою чималу суму готівки. Для сім’ї, яка рахувала кожен цент, вигляд товстої пачки банкнот був майже неймовірним. Пізніше свідки згадували, що чоловік спеціально демонстрував гроші, щоб створити образ успішного та заможного роботодавця.
Під час розмови до кімнати зайшла десятирічна Грейс Бадд. Вона була улюбленицею родини. Того дня вона повернулася з церкви та була вдягнена у свою найкращу білу сукню, білі шовкові панчохи та капелюшок зі стрічками. У неї були великі карі очі, темне волосся і дуже світла шкіра.
Саме у цей момент увага «Френка Говарда» повністю перемикнулася на дитину. Він не міг відірвати від неї погляду, посадив поруч із собою та попросив порахувати гроші, які були у нього в руках. Грейс швидко назвала правильну суму. Після цього він подарував їй п’ятдесят центів на солодощі для себе та молодшої сестри. Для дітей із бідної сім’ї така сума була справжнім скарбом.
Того ж дня чоловік повідомив, що незабаром повернеться та забере Едварда і його друга для роботи на фермі. Він навіть дав хлопцям кілька доларів на похід до кінотеатру.
Коли ж «Говард» зібрався йти, він згадав про день народження своєї племінниці. За його словами, святкування мало відбутися у квартирі сестри на Манхеттені, тож він несподівано запропонував Грейс поїхати разом із ним і пообіцяв, що на вечірці будуть інші діти, подарунки, торт і багато розваг.
Делія Бадд вагалася, однак вирішальне слово сказав батько родини. Тож коли побачив захоплення доньки, він переконав дружину погодитися. Після цього Делія допомогла доньці вдягнути пальто та святковий капелюшок.
Родина проводила її до дверей. З вікна будинку батьки спостерігали, як маленька дівчинка разом із літнім чоловіком повільно йде вниз вулицею. Вони бачили, як обидві постаті звернули за ріг і зникли з поля зору. У той момент ніхто з них не міг навіть уявити, що бачить Грейс востаннє.
Коли того вечора дівчинка не повернулася додому, батьки почали хвилюватися. Спочатку вони припускали, що святкування затягнулося чи виникли непередбачені обставини. Але з кожною годиною тривога ставала дедалі сильнішою.
Ніч минула без жодної звістки, тож наступного ранку Едвард Бадд вирушив до дільниці поліції, щоб повідомити про зникнення сестри.
Так розпочалося одне з найвідоміших розслідувань в історії американської криміналістики — справа, яка протягом наступних шести років залишалася нерозгаданою та перетворилася на справжній кошмар для родини Бадд.
Лише 1934 року поліція дізнається страшну правду, що доброзичливого «фермера» Френка Говарда ніколи не існувало. Під цим ім’ям ховався один із найнебезпечніших серійних убивць в історії США — Альберт Фіш.
Шість років невідомості
Зникнення десятирічної Грейс Бадд стало для нью-йоркської поліції одним із найскладніших розслідувань того часу. Уже в перші дні після викрадення слідчі зіткнулися з проблемою, що людини, яка називала себе Френком Говардом, фактично не існувало.
Видання The Washington Post розповіло, що поліцейські перевірили кожну деталь, яку незнайомець повідомив родині. З’ясувалося, що адреса сестри, не відповідала дійсності, інформація про ферму на Лонг-Айленді також виявилася вигадкою. Жодних документів, які б підтверджували існування заможного фермера на ім’я Френк Говард, знайти не вдалося.
Для слідства це означало катастрофу. В епоху, коли не існувало електронних баз даних, систем відеоспостереження чи централізованих реєстрів громадян, людина могла досить легко зникнути під вигаданим ім’ям.
Єдиним матеріальним доказом була телеграма, яку «Говард» надіслав напередодні викрадення. Повідомлення було коротким і буденним: «Був у Нью-Джерсі у справах. Зайду вранці».
Телеграма не містила жодних відомостей, які могли б допомогти встановити особу відправника. Проте детектив Бюро розшуку зниклих осіб Вільям Кінг відмовився її викидати та зберіг оригінальний бланк Western Union разом зі зразком почерку чоловіка.
Тим часом для родини Бадд почався болісний період очікування. У листопаді 1934 року, через шість років після зникнення Грейс, це очікування нарешті мало результат. До квартири Баддів надійшов анонімний лист. На перший погляд, нічого особливого, але коли детектив Кінг узяв до рук конверт і порівняв почерк із телеграмою, яку зберігав усі ці роки, то зрозумів, що його написав той самий чоловік, який колись прийшов до квартири під ім’ям Френк Говард.
Після шести років невідомості справа Грейс Бадд нарешті зрушила з мертвої точки.
Інші жертви Альберта Фіша
Поки справа Грейс Бадд залишалася нерозкритою, у Нью-Йорку та його околицях продовжували зникати діти. На той момент поліція ще не пов’язувала ці випадки між собою, хоча згодом слідчі дійдуть висновку, що частина цих злочинів могла бути справою однієї людини — Альберта Фіша.
Біллі Гаффні — дитина, яку забрав «Бугімен»
У лютому 1927 року в Брукліні зник чотирирічний Біллі Гаффні. Хлопчик грався на вулиці разом зі своїм сусідом — трирічним Біллі Біттелом. Саме він став єдиним свідком події. Коли дорослі почали шукати зниклого хлопчика, дитина повторювала лише одне:
«Бугімен забрав Біллі»
Ця фраза, сказана дитиною, не була сприйнята серйозно. Пошуки тривали, але тіло Біллі Гаффні так і не було офіційно знайдено, а справа поступово зайшла у глухий кут.
Лише після арешту Фіша слідчі переглянули старі матеріали. Колишній водій трамвая зізнався поліції, що впізнав Альберта на газетній фотографії. За його словами, він бачив літнього чоловіка, який їхав разом із маленьким хлопчиком. Дитина мала наляканий вигляд, плакала та кликала маму, а чоловік намагався її заспокоїти.
Ці свідчення стали одним із перших непрямих підтверджень того, що Фіш міг бути причетний до зникнення хлопчика. Згодом, під час допитів, Фіш зізнався у вбивстві Біллі Гаффні та детально описав злочин.
Читайте также: Коли колишній та новий партнер опиняються в одній кімнаті, чи треба та як їх знайомити
Френсіс Макдоннелл і «Сірий чоловік»
14 липня 1924 року восьмирічний Френсіс Макдоннелл грався неподалік свого будинку на Стейтен-Айленді. Його мати, пізніше згадувала, що того дня помітила на вулиці дивного літнього чоловіка. Він мав сиве волосся та вуса, виснажений вигляд і поводився досить нервово — стискав і розтискав кулаки, бурмотів щось під ніс і уважно спостерігав за дітьми. Очевидці казали, що чоловік деякий час стояв, спостерігав за грою хлопчиків, а потім покликав Френсіса до себе. Дитина підійшла і після цього зникла.
Пошуки розпочалися майже одразу. Через кілька годин тіло Френсіса було знайдено у лісистій місцевості неподалік. Стан тіла свідчив про надзвичайну жорстокість злочину, хлопчика було сильно побито та задушено власними підтяжками.
Поліція розпочала масштабну операцію з пошуку невідомого підозрюваного, але попри численні свідчення, встановити особу злочинця тоді не вдалося. Він буквально зник і не залишив після себе жодних слідів.
Лише багато років потому, після арешту Альберта Фіша у 1934 році, криміналісти та детективи почали переглядати старі справи про зникнення дітей. Опис «Сірого чоловіка» майже повністю збігався зі зовнішністю Фіша, його способом дії та моделлю поведінки.
У сукупності ці історії показали слідчим пізніше, що справа Грейс Бадд не була поодиноким злочином. Вона стала лише найвідомішою частиною довгого ланцюга зникнень і вбивств.
Лист, який зруйнував анонімність «Сірого чоловіка»
Коли родина Бадд отримала анонімний лист, конверт мав звичайний вигляд, без підпису відправника, але його вміст миттєво викликав шок і жах. У листі автор детально описував події, які відбулися 28 травня 1928 року, а саме, візит до квартири, розмову, знайомство з маленькою Грейс і обставини її викрадення. Наймоторошнішим було те, що виклад подій містив дуже точні деталі.
У матеріалі видання ALCATRAZ EAST розповідається, що лист був не просто зізнанням, а своєрідною холодною, методичною розповіддю людини, яка не відчувала ані каяття, ані страху. Автор не намагався приховати свою причетність, навпаки, демонстрував повний контроль над інформацією про злочин, а це ще більше переконало поліцію, що це і справжній викрадач.
Цей лист став ключовою помилкою Фіша. Якщо раніше він ретельно уникав слідів, то тепер сам залишив слід, який можна було простежити.
Детектив Вільям Кінг, одразу звернув увагу на конверт. На ньому був надрукований невеликий шестикутний знак із літерами NYPCBA — скорочення від New York Private Chauffeurs Benevolent Association. Кінг провів перевірку організації, до якої належала ця канцелярія та встановив, що бланки й конверти могли отримувати члени асоціації, а також обмежене коло осіб, які мали доступ до її приміщення. Після цього детектив організував перевірку всіх, хто міг мати контакт із документами.
Паралельно він знову підняв старі матеріали справи, зокрема телеграму. Порівняння почерку стало вирішальним етапом, експертиза підтвердила, що обидва тексти, ймовірно, написані однією людиною.
Подальше розслідування привело слідчих до дешевого пансіонату на Східній 52-й вулиці у Нью-Йорку. Саме там у різні періоди мешкав чоловік, який реєструвався під іменем Альберт Фіш. Господарі будинку згадували його як тихого, непримітного літнього орендаря, який рідко привертав до себе увагу.
Додаткові перевірки показали, що після від’їзду Фіша з цього пансіонату на його ім’я почали надходити поштові відправлення, зокрема й листи від родичів. Саме це дозволило слідчим встановити потенційний час його повернення.
Детективи чекали, коли підозрюваний знову з’явиться, щоб забрати свою кореспонденцію і тим самим підтвердити його особу без ризику втратити головного підозрюваного. Цей план спрацював 13 грудня 1934 року.
Того дня Альберт Фіш з’явився у пансіонаті, щоб забрати пошту. Слідчі одразу впізнали його за описом і почерком із документів справи. Арешт відбувся швидко та без опору.
Зізнання «Бугімена»
Після арешту Альберт Фіш майже одразу погодився на допити та, на подив слідчих, не намагався заперечувати свою причетність. Його поведінка була спокійною, майже буденною, ніби він розповідав не про вбивство дитини, а про звичайну подію з минулого.
З перших годин допиту Фіш розповів про послідовність своїх дій і загибелі Грейс Бадд. За його словами, початковий план був іншим, він стверджував, що приїхав до родини Бадд із наміром напасти на Едварда та його товариша. Для цього він заздалегідь підготував знаряддя злочину — сокиру, ніж м’ясника та пилку. Однак, його план змінився, коли він побачив десятирічну Грейс. Саме це стало «вирішальним», після чого він вирішив викрасти саме її.
Він відвіз її до покинутого будинку, наказав залишатися надворі, поки сам зайшов усередину. Після цього, коли дівчинка зайшла слідом або наблизилася до входу, він напав на неї та задушив. У своїх свідченнях Фіш описував все без емоцій, у сухій і технічній манері.
Після вбивства він розчленував тіло та намагався приховати останки неподалік. Ці деталі були перевірені під час слідчого експерименту, коли Фіш добровільно погодився показати місце злочину. Під час виїзду він особисто вказав слідчим на ділянку, де, за його словами, були заховані рештки дівчинки. Саме там поліція виявила останки Грейс.
Лікар Майк Аамодт, який працює на кафедрі психології Університету Редфорда, у своєму підкреслює, що найбільше враження на учасників розслідування справила не лише жорстокість описаних подій, а й повна емоційна відстороненість Фіша. Він говорив про злочин так, ніби описував сторонню сцену, не пов’язану особисто з ним, що лише підсилювало образ людини з глибокими психічними відхиленнями.
Під час розслідування також з’ясувалося, що Фіш протягом багатьох років систематично шукав контакти із дітьми. Це не були випадкові зустрічі, він цілеспрямовано обирав місця, де міг непомітно спостерігати за дітьми та поступово входити до них у довіру.
Для цього Фіш відвідував громадські парки, дитячі майданчики, церковні заходи, недільні школи, ярмарки та інші місця, де регулярно збиралися сім’ї з дітьми. У ті роки суспільство було значно довірливішим до літніх людей, тому присутність сивого чоловіка серед батьків і дітей практично не викликала підозр.
Особливий інтерес у нього викликали діти з малозабезпечених родин.Він добре розумів соціальні труднощі, з якими стикалися бідні сім’ї, саме тому він нерідко використовував обіцянки роботи, грошей чи допомоги як спосіб завоювати довіру батьків.За свідченнями психіатрів та слідчих, він витрачав багато часу на підготовку до знайомства з потенційними жертвами. Міг заздалегідь продумувати легенду про себе, використовувати вигадані імена та історії.
Психіатричний портрет
Після арешту Фіша обстежував відомий психіатр доктор Фредерік Вертам. Отримані ним результати шокували навіть спеціалістів, про це йдеться у матеріалах видання HISTORY.
Фіш розповів про десятки років самокатувань. Він встромляв голки у власне тіло, бив себе дошкою з цвяхами, підпалював себе та здійснював інші форми самоушкодження. Рентген показав щонайменше 29 голок у тазовій області.
За словами Вертама, Фіш демонстрував практично всі відомі на той час сексуальні відхилення. Він страждав на релігійні марення та був переконаний, що отримує божественні накази приносити дітей у жертву. Під час бесід із психіатром він заявив, що міг убити понад сто дітей.
Слідчі вважали ці цифри перебільшенням, однак були переконані, що кількість його жертв значно перевищувала доведені епізоди.
Суд століття
За матеріалами видання EBSCO, суд над Альбертом Фішем розпочався 11 березня 1935 року. Захист будував стратегію на доведенні його неосудності. Адвокати детально описували психічні розлади Альберта, релігійні марення, самоушкодження та численні свідчення дітей.
Прокуратура ж наполягала, що Фіш усвідомлював свої дії. Одним із найемоційніших моментів процесу стало представлення останків Грейс Бадд у суді. Коли прокурор продемонстрував череп дівчинки, атмосфера у залі стала нестерпною навіть для багатьох журналістів.
Попри величезний обсяг свідчень про психічні відхилення, присяжні визнали Альберта Фіша осудним. На ухвалення вироку їм знадобилося менше години.
Страта «Місячного маніяка»
Після завершення судового процесу та відхилення всіх апеляцій захисту, доля Альберта Фіша була остаточно вирішена. Суд визнав його осудним, а вирок передбачав смертну кару.
Останні місяці свого життя Фіш провів у сумнозвісній в’язниці Сінг-Сінг. За свідченнями тюремного персоналу, він поводився спокійно, не демонстрував ані паніки, ані каяття. Його поведінка залишалася відстороненою, що відповідало образу емоційно холодної та психічно нестабільної людини, який сформувався під час судово-психіатричних експертиз.
Протягом утримання у камері смертників Фіш проводив час у мовчанні. Психіатри, відзначали відсутність класичних ознак страху смерті, натомість фіксували дивну суміш релігійних і містичних висловлювань, які він продовжував використовувати до останніх днів.
16 січня 1936 року вирок було виконано на електричному стільці в Сінг-Сінгу. Процедура страти відбулася відповідно до тодішніх стандартів. За офіційними даними, Фіш зберігав зовнішній спокій і не чинив опору під час підготовки до виконання вироку.
Очевидці, присутні при страті, відзначали, що він не проявляв емоційного збудження, його поведінка залишалася стриманою та майже байдужою. Перед стратою Фіш нібито звернувся до охоронців зі словами:
«Це буде найвища насолода. Єдина, якої я ще не спробував»
Ця фраза, зафіксована у свідченнях персоналу, стала однією з найцитованіши у контексті його справи.
Після страти тіло Альберта Фіша було передано для поховання, і його справа офіційно завершилася. Однак у кримінології та психіатрії історія «Бугімена» залишилася одним із найпохмуріших прикладів поєднання тяжких психічних розладів, серійного насильства та довготривалої соціальної невидимості злочинця.
Читайте также: Тина Кароль В Молодости: Начало Пути и Формирование Личности
